З Днем Світлого Христового Воскресіння!

Христос воскрес!

Можливості людини не безмежні, але вони значно більші, ніж ми це зазвичай собі уявляємо. У житті кожного з нас були випадки, коли ми занепадали тілом та духом, коли нам здавалося, що все втрачено, і раптом, після максимального напруження, в нас відкривалося, так би мовити, друге дихання. Втома й безсилля минали, натомість душу й тіло наповнювала дивна життєва енергія, існування якої в нас досі було непомітним…

Ми набагато сильніші, ніж здається. І в момент кризи, коли вирішується наша доля, ми несподівано виявляємо таку рішучість, таку жагу до перемоги, що може здатися, ніби наші сили безмежні, і ми можемо подолати все.

Життя, котре ми звикли вважати нормальним, — це ніби сон, в якому ми проводимо більший відтинок часу, що відведено нам на земний шлях небом. Момент кризи, момент, коли вся структура дійсності, до якої ми звикли, хитається, а нашому існуванню кидається виклик — один із найкращих моментів у нашому житті. Хоча криза й пов’язана з болем, хоча вона й загрожує самому існуванню, варто лише подолати себе, знайти останні сили, і з нами відбувається Щось неймовірне. Складається враження, що ми немов вирвалися з печери напівжиття до царства дійсного. Ми немов вдруге народжуємося в цей світ. Коло нашого буття розширюється, а серце ніби стає просторішим, глибшим усе в житті бачиться по-новому, усе та усі тепер разом із нами немов оживають, стають справжніми та цікавішими.

«Я можу все», — може подумати, а радше відчути людина в стані ейфорії, що охоплює її після подолання кризи. Це відоме почуття. Так відчували себе переможці Олімпійських ігор у Давній Греції, такі відчуття охоплювали переможців після успішно здійснених революцій, знайомі вони й багатьом нашим сучасникам, яким випав жереб успіху і які завдяки своїм здібностям та зусиллям мають значне становище в суспільстві.

Але чи дійсно все можливо людині? Чи дійсно її сили — безмежні? Ті, хто не лише зазнавав поразок, але й отримував перемоги, знають: пастка перемоги набагато глибша за всі інші. Життя не складається з одного епізоду, а кар’єра — з однієї битви. І якою масштабною та важливою не була б перемога, за нею обов’язково матиме місце поразка або момент, коли ми вважатимемо, що доля нам зрадила. Повернення до буденності глибоко нас розчаровує. Свідомість катують думки, що наші зусилля були марними. Відчуття справжнього, яскраве переживання дійсності нашого життя відходять. А нашу душу, яка ще вчора, здавалося, була сповнена енергії життя, огортає розчарування та безпорадність.

Але найдепресивніші переживання виникають тоді, коли ми зустрічаємося з явищем набагато небезпечнішим та страшнішим за тимчасове пониження, невдачу або хворобу. Йдеться про смерть — явище, котре наше суспільство настільки боїться, що намагається його не помічати.

Старіння та смерть природні, стверджують агностики або атеїсти, для яких просто не існує вищої за людину сили, що могла 6 її врятувати. Та запитайте стару жінку, тілесна неміч якої вже давно заважає їй жити, якою вона бачить себе уві сні? «У снах я часто бачу себе молодою, — ділилася зі мною якось одна бабуся. — Але що казати про сон, якщо, варто мені лише вимкнути світло вночі, коли нама гаюся заснути, я знову подумки, у своїй уяві, поверта до юних літ». Ви хочете сказати, що для цієї людини старіння та смерть норма? Біблія іноді вживає щодо праведників Старого Завіту вираз про «насичення днями», після якого людина помирає. Але там йдеться не про бажання смерті, а ймовірніше, про втому від земного життя та бажання життя, яке 6 дозволило більшою мірою наблизитися до Бога.

Сучасна цивілізація робить вигляд, що смерть відбувається десь на околиці буття людини. Для неї було 6 ідеально, аби з часом люди просто розчинялися в просторі. Але смерть є, і вона пов’язана зі стражданням, а тому більшість людей її панічно боїться.

Мешканці багатоповерхових будинків знають: час від часу на наших подвір’ях лунає жалобна похоронна музика, і ми, навіть коли не були знайомі з померлим, відчуваємо надзвичайну тугу. А що робиться в нашій душі, коли ми зустрічаємося зі смертю найближчих нам людей? Як пережити смерть батька, матері чи найліпшого друга? Варто лише смерті зазирнути нам у вічі, і всі наші попередні уявлення про життя докорінно змінюються. Між нами та життям вкрадається недовіра та виникає дистанція. Життя втрачає динаміку та барви й перетворюється на буденність… Ще вчора нам здавалося, що світ безмежний, що з нами ось-ось має трапитися щось абсолютно неймовірне та величне. І раптом вистачає лише однієї миті, аби ми відчули, що увесь наш попередній досвід поразок та перемог був лише ілюзією, а насправді ми перебуваємо в камері смертників…

Смерть ближніх суттєво змінює все наше життя. Усе, що викликало раніше радість, стає чужим та нецікавим. Оточуючі нас люди розчаровують. Людська душа дійсно приховує в собі набагато більше енергії, ніж їй потрібно за умов «нормального» життя. Але коли ми зустрічаємося зі справжнім викликом, яким є смерть, то відразу розуміємо: ця енергія, Ці сили, що приспані в нашій душі, далеко не безмежні і їх не вистачить на те, щоб перемогти…

Який сенс намагатися бути успішним, коли наше життя закінчиться поразкою та небуттям? Який сенс у витончених почуттях або точних думках, коли вони приречені на забуття? Який сенс у самому існуванні нашого «я», коли врешті-решт цей дивний, унікальний всесвіт чекає повне знищення?

«Дивна проповідь про Христове Воскресіння, — зауважи те ви. — Спочатку великоднє вітання, далі слова про силу людини у подоланні кризи… І ось тепер нам розповідають про такі сумні, непасхальні речі, як беззахисність людини перед смертю…» «Найбільшою істиною нашого життя є те, що ми всі помремо», — якось сказав у моїй присутності на проповіді один священик. Це було саме напередодні Пасхи, і я запитав його: «Батюшко, а ви розумієте, що саме насправді щойно сказали?». Священик замислився і зніяковів. Йому самому стало моторошно від фрази, яку він тільки що вимовив…

Про цей випадок можна було б і не згадувати, коли 6 він не ілюстрував одну з небезпек церковного життя. Сьогодні у храмах говориться так багато правильних речей, проте більшість із них лишаються тільки словами… Життя Вічне, Царство Небесне… Не приховуватимемо, часто-густо ці слова втрачають для нас свій смисл і перетворюються зі знаків, що вказують дорогу до реальності, на безсилі поняття, якими ми оперуємо в розмові.

Нове язичництво, сучасний гностицизм та атеїзм містять серйозні виклики для християнства. Та найбільшим викликом справжньому християнству є християнство спрофановане, безсиле, поверхневе. Якщо Христос не воскрес, то <…> марна і віра ваша, — писав апостол Павло (1 Кор. 15:14). Але в його час проблема здавалася дещо меншою. Якщо Христос не воскрес, — доречніше сказати сьогодні, коли християнство існує у світі впродовж двох тисячоліть, — то християнська віра марна, а християни — брехуни та неправдомовці. Віра не може бути переконанням, тобто упевненістю в системі цінностей, яких ти дотримуєшся. Обирати за принципом найменшого зла можна політичну партію на виборах. Але аж ніяк не релігію, не віру…

Хто такий Ісус Христос? Людина, яка ніколи не читала Євангеліє й знає про долю Христа з підручника або художньої літератури, має право на відповідь, де вживатимуться такі вирази, як «великий вчитель моралі» та «особистість, що унікальним чином вплинула на історію». Але ці слова абсолютно недоречні з уст людини, яка вдумливо та зосереджено, з чистим серцем читала Новий Завіт.

Мені рідко траплялося брати участь у громадянській панахиді. Але якось я випадково став свідком такої. Ховали робітника. Хижо зяяла свіжовикопана могила. Ледь стримували сльози рідні. А перед мерцем стояв вдягнутий у чорний костюм соціальний працівник і завчено, голосом імітуючи пошану й співчуття, читав з папірчика формальні дані про померлого: народився, навчався, працював, був гарним батьком та товаришем… Мене охопило обурення. Я не знав цієї людини. Не знав, ким був померлий: грішником чи праведником. Але я відчував: слова, що їх зараз читають, — це упаковані у форму поваги брехня та блюзнірство… Адже людина, яка читала біографічні дані померлого, насправді не вдумувалася в його життя ані хвилини…

Жив, проповідував, справив унікальний вплив на культурне та соціальне життя європейської цивілізації… Мертві слова, якими оперує підручник, брешуть про Христа так само, як описаний мною працівник цвинтаря. Жив, помер, але не воскрес?! Говорив про те, що Він та Отець — одне, називав Себе дверима до Царства, а потім капітулював перед смертю? Ні, ввічливі слова про вплив Христа, без віри в Нього як у Боголюдину, Яка померла та воскресла, — це неповага до всіх Його слів та вчинків, неповага до кожної хвилини Його земного життя. Ісуса Христа можна не приймати як Сина Божого та Божественне Слово, що спускається з Неба, аби вивести з підземелля смерті людський рід. Але неможливо ігнорувати все життя Людини, Яка свідомо, багатьма своїми словами та вчинками ставила нас перед вибором: або визнати Його Сином Божим, або записати Його ім’я до галереї образів лжемесій та релігійних самозванців, яких ніколи не бракувало в історії.

Минула Страсна седмиця. Беручи участь у довгих богослужіннях, ми чули євангельські тексти, що оповідали про страдницький шлях Ісуса до Голгофи. Ми були свідками приниження, яке зазнав Христос. Чули присуд релігійної та світської влади. Очима апостолів дивилися на жахливу картину розп’яття. Перед нами промайнули здивовані об личчя свідків, налякані очі учеників, неспокійне, сповнене тривоги лице Пілата, пожадливі та жорстокі очі стражників, жах та скорбота в очах апостола Іоанна та Пресвятої Богородиці…

І тепер ми бачимо пусту гробницю. Як минула субота, на світанку першого дня тижня прийшла Марія Магдали- на та інша Марія подивитись на гроб. І ось стався великий землетрус: бо Ангел Господній, який зійшов з неба, приступивши, відвалив камінь від дверей гробу і сів на ньому; вигляд його був, як блискавка, і одежа його біла, як сніг; зі страху перед ним, ті, що стерегли, затремтіли і стали, як мертві; Ангел же, звернувшись до жінок, сказав: не бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розп’ятого. Його нема тут — Він во- скрес, як сказав. Підійдіть, погляньте на місце, де лежав Господь (Мф. 28:1-6).

Євангеліє нічого не каже про сам момент Воскресіння. А тому існують лише два канонічні з погляду Православної Церкви зображення воскресіння — «Зішестя у пекло» і «Жони-мироносиці біля гробу». Писання не відкриває нам таємниць Великодня. Воно лише натякає на те, що відбувалося в пеклі, куди сходить після смерті Господь. І коли ми вдумаємося в деталі, якими рясніють літургічні та святоотецькі тексти Страсного тижня та Великодня, то побачимо, що яскраві образи не додають нам розуміння таємниці…

Гробниця лишилася пустою. Пекло намагається проковтнути смертного, але несподівано для себе впускає в державу скорботи Бога. Пекельна брама розчиняється і з полону смерті — на чолі з прабатьками Адамом та Євою — виходять бранці, яких утримував у шеолі диявол.

Богослов я шанує Божі тайни. А тому про головну битву Спасителя з дияволом та його державою нам Церква оповідає єдиною адекватною тайні мовою — мовою поезії.

«На землю зійшов єси, аби спасти Адама, і на землі Владико, не побачивши Його, навіть до пекла зійшов єси, шукаючи його» (утреня Великої Суботи, похвала 25).

«Аби зійти до дна падіння і стати осереддям творіння, —’ пише професор Павло Євдокимов, — Христос таємничо народжується в пеклі, де в повній безнадії причаїлося зло- На іконі Різдва Христового зображується суцільний морок вертепу, темне провалля, в якому, ніби в череві пекла, лежить Немовля Ісус.

Різдво прихиляє небеса до пекла, світоносна Плоть Господа під землею розсіює морок пекла. Те, що обіцяє Різдво, здійснюється в Богоявленні, на Хресті й у Сходжені до пекла; віднині світло у темряві світить (Ін. 1:5)».

У біблійній мові «мудрість» є синонімом «хитрості». Так, на думку отців, Бог «обманює» диявола та пекло. Впродовж усієї історії зло обманювало людину, подаючи їй замість справжнього підроблене. І ось настає момент, коли зло зазнає поразки, бо саме не здатне відрізнити в померлій людині — Ісусі — Божественне Слово, Другу Іпостась Пресвятої Трійці…

Пекло мало б чинити спротив. Воно би мало закрити перед Ісусом усі свої двері. Але диявол фатально помиляється. Щойно переживши тріумф, бачачи Христа розіп’ятим на Хресті, диявол переоцінює власні сили й відчиняє перед Божественним Бранцем двері. Відчиняє їх, аби дати можливість Богові увійти туди, де Його нібито не може бути за визначенням, тобто до богопокинутості пекла.

Перемога дається Ісусу через максимальне зусилля, завдяки повній самовіддачі: аж до Хресної смерті. Але ця перемога — абсолютна. Воскрешення Лазаря змінило долю лише однієї людини. А воскресіння Ісуса Христа — долю всього людства, для якого Він, за виразом Літургії Іоанна Златоуста, став «первенцем з померлих».

Доля людства змінюється. Відтепер, тобто після смерті і воскресіння Христа, жодне страждання вже не позбавлене сенсу, жодна самітність не остаточна. Смерть ще панує в історії. Ми ще можемо відчувати самітність. Але Пасха стала немов другим творінням. У нашому житті реально відтепер присутнє Воскресіння. Відтепер наше життя освітлюється й освячується животворчим Світлом, яке сяє від пустої гробниці.

Христос Воскрес! Радість, яку несе ця звістка, в тому, що кожен із нас, хто свідомо не відштовхне руку Спасителя, вже не залишиться в печері смерті.

Смерть, біль, сумніви, які охоплюють нас вдалині від Бога… Усе це переможене тепер величним рухом Воскреслого, усе преображене Його любов’ю. Він помер, а ми в Ньому воскресли. Він зійшов додолу, а ми в Ньому — через причастя Його Тіла та Крові — сходимо на Небо.

«Радійте!» — лунає перше слово Воскреслого до жон-мироносиць. Увійдемо ж і ми з вами до цієї радості Воскресіння.

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Олександр (Драбинко), митрополит  Переяславський і Вишневський

з видання «Бути вдячним Богові» – К.: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира,

2014

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *