Святий Дух – іконописець нашої свободи

Христос посеред нас! І є, і буде!

Як відрізнити справжнього іконописця від художника, який опанував техніку іконопису?

Придивляйтеся до виразів облич. Шукайте в них внутрішнє напруження та особистісність – особисту зверненість до людини, що стоїть перед іконою. Можна навчитися технічно та якісно малювати складки одягу або краєвид, що широчіє за постаттю святого. Але неможливо без досвіду істинної мольви та справжнього художнього дару зображати лики Христа, Богородиці та святих.

Написання лику – найскладніший та найвідповідальніший момент у створенні ікони. Тут існує дві небезпеки. З одного боку – це підміна лику «психологічним портретом» або обличчям. А з іншого – небезпека стилізації, коли лик святого стає ніби ляльковим, несправжнім.

Мета ікони – у зустрічі лицем до лиця з Богом або святим. Спробуймо зосереджено та молитовно вдивитися в лик Господа або святого, якого зображено на іконі. Допоміг нам цей образ відчути живу присутність Бога чи святого? Чи відбулося спілкування з вишнім світом?

Можна не відразу помітити підміну, якщо перед нами, наприклад, ростова, або мірна, ікона, де святого зображено на повен зріст, а його лик ніби стає одним з елементів образа. Але коли ми розглядатимемо «оглавне» або «оплічне» зображення, то справжність лику або його вигаданість, «літературність» одразу ж впаде в око. Завдяки справжній іконі вам здається, що ви стоїте лицем до лиця зі Спасителем, Богородицею або святими. А лик, написаний недолугим іконописцем, справить враження пустоти та вдаваності…

Лик – це завжди свідчення неповторності особистісного буття. Але писати їх так, аби кожен із них був унікальним, напрочуд важко. Особливо це помітно в багатофігурних композиціях, наприклад на іконах Тайної Вечері або Собору преподобних отців Києво-Печерських. Тут головне завдання іконописця також пов’язане з ликом. Хоча на іконі можуть бути зображені десятки святих, обличчя кожного з них мусить мати неповторність.

Нетворне Світло обожнення одне. Але воно не робить святих схожими, а, навпаки, увиразнює унікальність кожної особистості. Тому, коли лиця преподобних або апостолів на іконах схожі одне на одного, наче дві краплі води, то такий образ ніщо інше, як вирок для майстра, що його написав.

Створити ікону, що зможе передати таємницю особистості, – завдання непересічне як з художнього, так і з духовного погляду.  Ляльковість  облич, недоречний  в іконі психологізм, штучна стилізація та літературність… Усе це іноді перетворює лик не лише на звичайне обличчя, яке живе земними емоціями, але й на щось набагато гірше; подобу лику, де замість чуда особистісного, іпостасного буття нам пропонується підробка – штучна маска святості…

Проте, якщо лице кожного апостола або святого сяятиме на іконі своєю особливою внутрішньою красою, то будьте певні – художник, який створив це дивовижне зображення, дійсно може називатися іконописцем…

Символ віри називає Бога Творцем, або грецькою – Піїтом, тобто «Поетом неба на землі». І цей Поет ніколи не повторюється у Своїх творах, бо кожна людина задумана й виплекана Ним унікальною, зі своїм, лише їй властивим, обличчям…

Безумовно, людство – надзвичайно складна і, так би мовити, багатофігурна композиція. Проте складності художнього завдання тут відповідає абсолютний талант Божественного Іконописця.

Люди іноді здаються нам однаковими. Так, вдивляючись у натовп або людей, що вдягнені у військову форму, нам може видaтися, що перед нами парад близнюків. Але якщо придивитися уважніше, то побачимо, що ця схожість або суто зовнішня, або така, що заснована на подібності гріху.

«Бог створив цей світ, а диявол зробив його різноманітним», – сказав колись один епатажний український політик. Тут ідеться про зло як альтернативу добру. До гріхопадіння світ був «одноманітно прекрасним», а непослух Богові вніс у нього різноманіття, бо поряд з добром виникає новий елемент – зло.

Це – хибне твердження, бо насправді джерелом одноманітності є не Бог, а диявол. Сатана не Творець. Він лише профанатор, компілятор та брехун. А тому «створене» ним зло – це не нове творіння, а лише бунт проти творіння Божого. Не нова природа, а лише її подоба, підробка.

Лукавий обмежений у своїй творчій уяві, а тому кожне «нове» зло насправді є клоном попереднього. Заздрість, ненависть, марнославство, блуд… Зверніть увагу, що зі століття в століття диявол майже не вигадує якихось нових спокус, відвертаючи людей від Бога за допомогою своїх давніх прийомів.

Зло – це такий собі масовий сурогатний та підробний продукт. Натомість усе Боже – справжнє, унікальне, нове. Однакова одежа, довга сива борода… На перший погляд, фотографії або іконописні зображення святих мають засвідчувати їхню схожість. Утім, погляньте уважно на обличчя та в очі цих людей, і ви навчитесь безпомилково визначати: це – святий апостол Петро, а це – святий євангеліст Іоанн; це – преподобний Антоній,  це – преподобний Феодосій.

Ім’я тут вказує на реальність особистості. Лики святих (дарма що зображувані теж часто носять однаковий одяг та ведуть схожий спосіб життя) різняться, бо кожна особа тут виплекана Божим Словом та Духом.

«Святий Дух, – пише митрополит Каліст Уер, – це Дух свободи. І він не тільки об’єднає нас, але й забезпечує нашу різноманітність у лоні Церкви». Чому ж Святий Дух одночасно творить нас і частиною єдиного Христового Тіла, і неповторною особистістю?    

Новий Завіт оповідає про два окремі моменти, коли учні стають причасниками Святого Духа. Як оповідає євангеліст Іоанн, того ж першого дня та тижні, ввечері, коли двері дому, де зібралися ученики Його, були замкнені з остраху перед іудеями, прийшов Ісус і став посередині і каже їм: мир вам! Сказавши це, Він показав їм руки і ноги, і ребра Свої. Ученики зраділи, побачивши Господа. Ісус же сказав їм вдруге: мир вам! Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас. Сказавши це, Він дихнув і говорить їм: прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому зоставите, зостануться ( Ін. 20:19-23 ).

Натомість Книга Діянь святих апостолів сповіщає нам уже про іншу подію та інакший спосіб залучення апостолів до дарів Святого Духа. На десятий день після Вознесіння, в день П’ятидесятниці, коли Божа Матір та Христові учні були зібрані в Сіонській горниці, раптом стався шум з неба, ніби від сильного вітру, і наповнив увесь дім, де вони знаходились. І зявились їм розділені язики, мов вогненні, і спочили по одному на кожному з них. І сповнилися всі Духа Святого, і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм провіщати (Діян. 2:2-4).

Як бачимо в першому випадку, Господь Ісус Христос посилає Святого Духа учням як спільноті, і тут Дух є основою їхньої спільності, запорукою подальшої єдності Церкви. Інакше відбувається в П’ятидесятницю, коли Дух сходить на кожного окремо, особисто, стає основою урізноманітнення та особистісної унікальності. «Дар Духа, – пише владика Каліст, – є дар Церкви. Але водночас це особистий дар, пристосований до власного шляху кожного».

У події, яку описує апостол Іоанн, кожен Христовий учень – частина цілого, частка апостольської громади. А в П’ятидесятницю Святий Дух подає повноту благодаті та цілісність буття кожному апостолові, кожній людській особистості зокрема.

Відбувається таємниче умалення Третьої Особи Пресвятої Трійці – Святого Духа. Бог діє тут подібно до іконописця. За традицією іконописець не ставить свого підпису на іконі, а отже, ніби приховує своє авторство, свою особистість. Щось подібне відбувається й у день П’ятидесятниці. Ототожнюючись із дарами Божества, Святий Дух як  особистість стає тут майже непомітним.

Створюючи світ, Бог умаляється або ніби «тісниться» в бутті, оскільки Він творить світ не із Себе, не зі Своєї власної субстанції, а «з ніщо» (або з небуття). «Можна сказати, – пише богослов Володимир Лоський, – що актом творіння «з нічого» Бог надає можливість з’явитися чомусь поза Ним Самим… Бог «дає місце» абсолютно новому сюжету, нескінченно віддаленому від Нього, за висловом Іоанна Дамаскіна, «не місцем, але природою» (Нарис містичного богослов я Східної Церкви).

У П’ятидесятницю ж ми стаємо свідками нового, не менш дивного Богоумалення. Сходячи на апостолів, Святий Дух ніби приховує Своє Лице, аби дати можливість з’явитися новим образам, новому особистому буттю. Так у просторі свободи відбувається таїнство особистісного становлення людства. Так Святий Дух стає іконописцем нашої свободи та особистості…

Людство єдине. Але його єдність зіткана із національного розмаїття: воно складається з особистостей та народів. Кожне людське існування замислене і створене Богом так, що воно у своєму бутті пов’язане з іншими. Але людина не розчиняється в людстві, як крапля в морі. Навпаки, її структура передбачає окрім елементу єдності й елемент неповторності, не злитості.

Утім, якщо унікальність особи – це дар Святого Духа, то чим обумовлена різноманітність національна? Чи до вподоби Богові існуюче національне розмаїття? Чи, можливо, Він прагне, щоб людство, врешті-решт, уніфікувалося, з’єднавшись в один «вселенський» народ?

Продовжимо уважно читати текст Книги Діянь:

У Єрусалимі ж перебували іудеї, люди побожні, з усякого народу під небесами. Коли стався цей шум, зібрався народ і збентежився; бо кожний чув, що вони говорять його мовою. І всі були вражені і дивувалися, кажучи один до одного: чи не всі ці, які говорять, галілеяни? Як же ми чуємо кожен свою мову, в якій народилися (Діян. 2:5-8).

У контексті біблійної моделі історії П’ятидесятниця – це ніби відповідь Божого милосердя на події, описані в 11-й главі Книги Буття, коли людство намагається реалізувати глобальний проект самообоження – збудувати собі місто і вежу, висотою до небес (Бут. 11:4).

Тоді, руйнуючи Вавилонську вежу, Бог зійшов і змішав людські мови, а люди втратили можливість розуміти одне одного. П’ятидесятниця – це, так би мовити, Антивавилон. І, здавалося б, цього дня, коли містично відновлюється спільність людського роду, Бог мав би відродити і мовну єдність, повернути людству одну сакральну мову.

Біблійний текст натомість свідчить про зовсім інше. Бог не руйнує національний устрій, а, навпаки, благословляє національне розмаїття людства. Замість того щоб надати людству єдину священну мову, Господь надає апостолам дар говорити різними мовами. Йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх додержувати всього, що Я заповім вам, – наказує воскреслий Господь Своїм апостолам (Мф. 28:19-20 ). І ось у день П’ятидесятниці Святий Дух дає Христовим учням здатність та силу проповідувати кожному народові його власною мовою.

Так твориться Церква. Так розбудовується нове людство, що відтепер наслідує благодатний лад життя Пресвятої Тройці: Отця, Сина і Святого Духа.

Цей дивовижний образ буття Бога не може осягнути людський розум. Як зазначає британський письменник Клайв Льюїс, ми не можемо помислити троїчності божественного буття в межах людської логіки, подібно до того як у межах площини не можна остаточно уявити об’єм. Щоб помислити і описати куб, потрібна не площинна, а просторова модель. А щоб наблизитися до тайни міркування і почати думати, виходячи з істини Троїчності, мислити з погляду християнського Одкровення.

В одній зі своїх проповідей у день Пресвятої Трійці або П’ятидесятниці Блаженнішому Митрополитові Володимиру вдалося в дуже простих словах наблизити нас до розуміння зв’язку між істиною Троїчності та нашим життєвим досвідом. «Троїчність, – зазначає наш Предстоятель, – виявляється і в нашому житті та вчинках: зазвичай, ми тричі стукаємо двері, тричі цілуємося, тричі висловлюємо своє захоплення і тричі, в моменти горя або нещастя, висловлюємо свій біль».

У тій самій проповіді Блаженнішого ми можемо знайти й класичні, відомі ще з часів святих отців приклади триєдності в явищах природи.

« Погляньте на воду: вона за своєю природою однакова в струмку, в річці та в морі, куди вона впадає. За сутністю вода єдина, хоча струмок є струмком, річка – річкою, а море – морем. Погляньте на сонце: є лише одне величезне тіло, світло та тепло. Але світло не є сонцем або теплом, як тепло не є сонцем або світлом. Три різні речі в одній сутності: неподільні та різні одночасно».

Триєдиний Бог створив людство за Своїм образом та подобою. Поет неба та землі створив нас одночасно єдиними й неповторними. Божественний Іконописець написав кожного з нас і членом людського роду, і унікальною особистістю. Втім, і єдність людства в Церкві, і нашу особистісну неповторність плекає Святий Дух – Дух свободи, сходження Якого на апостолів ми сьогодні святкуємо.

Нехай же цей Благий Дух зійде і на кожного з нас. Нехай цим Духом ми здобудемо одночасно і єдність з братами в Христі, і свою відмінність, унікальність своєї особистості.

Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповнюєш, Скарбе добра і життя Подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Блаже, душі наші!

Олександр (Драбинко) митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Православної Церкви України,

проповідь виголошена ним у день Святої Трійці 2014-го, що увійшла до книги «БУТИ ВДЯЧНИМ БОГОВІ» виданої Фондом пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *